лись з матір'ю до останнього часу,“ сказала Любка; „якби не така важка робота, то може мати й тепер були-б живі. Сідайте, будьте ласкаві!“ сказала Любка й хотіла назвать Джерю татом, але язик сам задержав на кінчику те слово.
Джеря мовчки вийшов з хати, перейшов двір, пішов у садок, а далі пішов на город, на леваду по над річкою. Високо й густо розрісся вишник, що він насадив, неначе зелене гніздо; через нього навіть не промикувавсь промінь сонця. Верби коло тину стали дуплинасті і взялися порохнею. Микола шукав очима тієї старої гіллястої груші, з-під котрої він уперше побачив Нимидору, як вона брала з Раставиці воду. Груші вже не було й сліду. Микола ледве налапав ногамл в кропиві сухий спорохнявілий пеньок. Од його не пішло ні одного паростка. Микола пригадав собі той пишний вечір, пригадав той дивний сон, що колись снився йому, як він спав під грушею, те кристалеве листя, ту дивну жар-птицю, що ніби співала Нимидориним голосом.
Любка повела батька на кладовище й показала йому могилу над Нимидорою. Кладовище було обкопане глибоким ровом. На окопі росла густа дереза. З одного боку по окопі росли високі верби. Сонце тільки що сіло за горою, і його останнє рожеве проміння гасло на самих вершечках верб. Любка показала Джері Нимидорину могилу під вербами. Могила вже заросла травою. Микола зняв шапку, перехристився й похилив голову, держачи обома руками шапку перед собою.
