шої ночи таки добре боялась: для неї все здавалось, що до них притарабанився волоцюга, і може ще й лиха накоїть у хаті. Вона насилу звикла звати Миколу батьком. Він так і зостався для неї чужісіньким чоловіком на все його живоття.
Микола пішов по селі, познаходив старих знайомих людей, своїх перевесників, почав про все розпитувать, а далі зайшов з ними до шинку, та поставив їм з горя такого могорича, що й сам з ними звалився під лавку й проспав там п'яний цілу ніч.
„Оце як я здорово запив своє бурлацтво!“ казав Микола, встаючи вранці з-під лавки. „Не я п'ю, горе п'є та мої нещадимі злидні. Не сприяла мені доля за ввесь мій вік.“
Цілий тиждень Микола запивав своє гірке бурлацтво й приходив додому п'яний. Дочка й зять зглядались між собою й мусіли мовчать. Зять пам'ятав, що живе в тестя в приймах, і що він настоятель на Джерине поле й грунт.
„Не сердьтесь, діти!“ казав до них Джеря; „проп'ю свою біду та й закаюсь пити, поки й мого живоття.“
Зять мусів змовчувать: робив усяку угоду Джері, бо він був у приймах, і постерігав, що Джеря п'є з горя.
Микола й справді швидко закаявся пити, за свої гроші купив конячку з візком і почав хазяйнувать. Його вдача, як велика річка після весни, почала входить в свої береги, але часом вряди-годи знов несподівано виходила з берегів і розливалась бурлацтвом, доки зовсім вгамувалась на старість.
