Тим часом на селі завелись нові порядки; вже завели волость, і громада обрала за голову одного багатого чоловіка й поклала йому плату на рік двісті карбованців. Голова зараз почув, де раки зимують, і почав з писарем потроху обкрадать громадський скарб, встоював за свій багатий рід і всі громадські повинності скидав на вбогих хазяїнів.
Раз якось голова послав до Миколи десяцького, щоб він дав свого коня під станового.
Микола знав, що коні самого голови й його багатої рідні стоять вдома в повітках.
„Нехай голова дає свої коні або пошле до своєї рідні!“ сердито одказав Джеря.
Голова послав до Миколи десяцького вдруге. Микола дав коня, але зараз пішов до шинку, де було чимало громадян, і почав нарікать на голову за те, що він усю громадську вагу скидає на бідніших хазяїнів, а собі вже поставив нову хату з світлицею та з кімнатою, неначе збудував панську економію.
„Голова краде наші гроші, а ми мовчимо. Він швидко переведе наші коні й худобу, а ми ніби то повинні йому на все настачать. Хіба таки в нас на селі й людей нема. Даймо чередникові сто карбованців, то він буде таким самим головою, ще й спасибі скаже! Скиньмо його, иродового сина! Нехай знає, що громада великий чоловік.“
„То й скиньмо! Правду ти, Миколо, кажеш! Чи вже-ж таки в нас на селі вартного чоловіка не знайдеться. Оберім ще вбогого. Бачили вже багатих в головах, побачимо й бідних!“
