ман. Вгорі дим зливався до купи в один страшний стовп, та все йшов угору до самих хмар. Все чорне небо вгорі заблищало вогнем, замиготіло рівними хвилями, неначе кліпало якимсь страшним оком, кидаючи кров'яний світ на село, на ставок, на річку, на верби, на широку долину…
Зелений лист проти вогню був ніби обмочений в густу запечену кров; жовте мусянжове листя стало рожевим, наче хто його облив вишневим цвітом…
Весь широкий ставок був ніби залитий кров'ю. Раставиця крутилась на левадах, ніби вогньова змія, що сипле іскрами, а в кров'яному ставку одбивалися чорні стовбури осокорів, чорне безлисте гілля верб, неначе в прозорчасту кров хтось накидав чорного дроту та залізних стовпів.
Це зовсім не Достоєвського істеричне маріння революцією, бо прямої вини хоч і не кладе Левицький ні на кого, бо инакше авторові довелося-б її перед тодішнім світом брати на себе, але його герої, селяни, без сорома казка, спокійно похваляють чийсь учинок: „От-так і треба нашому панові!“ гомоніли чоловіки: „Добрий заробіток для пана на хлібі цього року!“ А коли єсть моральна солідарність із цим, свідомим у нашого автора, випадком, значить єсть і готовність кожного з них так само вчинити.
Лихо, образа, ненависть мужицька встають в повісті втілені в образи кривавих вогневих месників: Нимидорі в пропасниці ввижаються покійний Джеря й Микола, що вони молотять вогневі снопи. Здавалося,
…що вони самі пороблені з розпеченого червоного заліза, світяться наскрізь, пашать вогнем та все б'ють червоними залізними ціпами по вогневих снопах.