села Левицький не бачить, бо сам, людина з сутоселянським світоглядом, він поставився вороже до початків промисловости на Україні, тим більше, що вона пробувала в руках національно чужого елементу, і пролетаризація села була-б для нього огидним та парадоксальним способом рішення селянської справи. Все-ж таки самому письменникові підноситься голос та прохоплюються упевнені радісні відтінки в манері лиш тоді, як Микола Джеря повернувся до рідного села — не до родини! — до своєї громади і з досвідом усього життя знов став на сторожі інтересів свого селянства.
Сам Левицький, як знаємо, не був ні провозвісником, ні апологетом якої-б-то не було революції, і думати, що в цій повісті відбилися революційні настрої 70-х років, можна було-б тільки при великій вірі в далекойдучість тих ідей, що гнали інтелігенцію в народ з дуже сентиментальними та скрупулезними намірами. Щось я не добачаю в Левицького атрибутів того народництва, що змалювавши собі ідеальну постать мужика, провадило на селі пропаганду християнських ідей, самодовлінної правди, справедливости, всезагального миру й спокою, віри в правну законність, в моральні закони людського серця, а зате й без яких-небудь ознак свідомости соціяльних та економічних процесів, розвою й боротьби. А Левицький з якимсь безоднім спокоєм освітлює дію в своїй повісті зірницями та супроводить відгомонами прийдущих революцій без жадного всовіщування панів і орендаторів, без жадного заклику схаменутися (бути людьми?), — відносини такі, такі будуть наслідки; слабші вмирають (батько, матір, Нимидора, Кавун), дужчі вигартовуються і свою непохитність передадуть унукам.
Змалювавши кріпацтво, як vis major, краще ска-
