лежні селянству з права, а не від панської власности даровані.
Втеча з рідного села, з необігрітого ще родинного кубла теж пов'ялила надії на скоре визволення. Думалося, — „перетреться, перемнеться та й так минеться“, тому бурлаки тікають недалечко до сахарні, але панщина ще стоїть твердо, а пан ганяється за своїми кріпаками скрізь по заводах, розшукує й, кого вловить, завертає знов на рабство і знущання. Отже доводиться тікати геть далеко на Басарабію й знати, що може навіки заходить від затишного вербівського побуту. Власне й туди сягає довга рука рабовласницька, і через багато років Миколі доводиться зазнати, що від панщини він не втік і не сховався ціною навіть усенької відмови від родини й батьківщини, але формальний кінець кріпацької неволі дає йому спроможність принаймні не в кайданах повернутися додому.
Ні правди, ні закону знов не знаходить він у визволеному селі, й показується, що старі експлоататори сидять твердо на своїх місцях, а за ними тримає руку нова адміністрація і навіть мировий посередник. Отже втеча Джерина стала на користь тільки панові, бо він збувся на довгі роки сільського бунтаря, а зате Миколі доводиться знову й знов провадити уперту боротьбу з усею, мало чим новою, справленою на визиск селянства системою господарською та адміністративною. Але в старому Миколі бачимо все-таки революціонера, що був тільки підростав свого часу в Вербівці, а тепер від імени свого розуму й досвіду провадить діяльну боротьбу з ворогами і завжди, ще більш як замолоду, готовий до активної боротьби всіма можливими в тих обставинах засобами і найголовніше — недозволеними тоді, цеб-то революційними теж.
