карі очі чогось ніби стають мені за матір, за брата, за все, за все, що було мені на світі найлюбіше, наймиліше.“ Нимидорі здалося, що їй стало легше на гарячому сонці чуже жито жати на одній постаті поруч з Миколою: неначе з неба повіяло тихим холодком зеленого гаю.
„Чи добре-ж тобі, Нимидоро, тепер у Кавунів?“ спитав Микола.
„Де вже воно буде добре в наймах! Кавун чоловік добрий, та зате Кавуниха дуже лиха: гризе мене, як іржа залізо. Як тільки Кавун ласкаво заговорить до мене, то Кавуниха зараз загне мені в батька-матір. І я боюсь його ласкавого слова, як огню.“
Микола зарані нажав копу жита й почав жати для Нимидори. Він врізався в жито далеко од женців і все кидав жмені жита на Нимидорині купки. Він забув на той час, що те жито було чуже.
Женці вернулися з поля, вернувся й Микола. Джериха наварила на вечерю кулішу. Сім'я сіла вечерять мовчки; важка праця одняла од усіх розмову: мати й батько вже не згадували про Варку, а Микола все думав про Кавунову наймичку, Нимидору.
„Коли-б ви, мамо, знали, як чудно звуть Кавунову наймичку,“ обізвавсь Микола.
„А як-же її звуть?“ знехотя спитала мати.
„Нимидора,“ сказав Микола. „Сьогодні вона з нами жала жито на лану.“
„І справді чудно; я-б не хотіла, щоб мою невістку так чудно звали,“ сказала мати так собі, навмання.
