Син зморщив губи, насупив брови й скрививсь.
„Чи вийдеш в суботу на вулицю?*' спитав другого дня Микола в Нимидори на лану.
„Рада-б вийти, та Кавуниха не пустить,“ сказала Нимидора.
„То ти не питай її; хоч вистав вікно, а на вулицю виходь.“
„Може й вийду… побачу…“ сказала Нимидора.
В суботу ввечері Нимидора помила миски й ложки, змила добре мителем з лугу голову, трохи прибралась і ждала, поки поснуть хазяїни. Вона лежала на лаві коло вікна й зумисне трохи одхилила кватирку. Надворі вже зовсім потемніло. В хаті стало чорно, неначе хто позатуляв вікна й пообкладав стіни чорним сукном. В вікно блиснули зірки. Нимидора не спала: сон десь далеко утік од неї й пішов на очерети та болота. В неї щоки палали вогнем, а серце кидалось швидко, а душа холола од страху. В одсунуту кватирку було чуть дівочі співи на вулиці. Коли це за двором хтось свиснув раз, потім другий і третій. Нимидора тихесенько встала. В неї руки трусились; вона ледве налапала коло сінечних дверей засов, одсунула його й одхилила двері. Двері тихо рипнули.
„Хто там?“ закричала спросоння Кавуниха та й знов захропла на всю хату.
Нимидора, як стояла, так і скам'яніла. Вона прислухалась, що Кавуниха захропла й засвистіла носом, ще трохи одхилила двері, ледве просунулась і побігла задвір. Там її ждав
