дверях. Вона стала великими пальцями на вершок дверей, налапала ногою клямку, легесенько скочила на землю, вбігла в хату, впала на лавку й заснула, навіть не дримавши.
В неділю вдосвіта Кавун встав, вийшов в сіни, глянув на драбину, обквітчану колючками, й крикнув на всі сіни, аж Кавуниха й Нимидора прокинулись.
„На бісового батька ти оце заквітчала колючками драбину, неначе молоду до вінця!“ гукнув він до жінки.
„Чого це ти розносився з чортами до служби? Перехрести лише перше лоба. Хіба не чуєш, що до церкви дзвонять,“ обізвалась з хати Кавуниха.
Нимидора вхопила кухоль з водою та швиденько дала драла на двір умиватись.
„На те заквітчала драбину, щоб твоя наймичка не бігала до хлопців на вулицю!“ промовила Кавуниха.
„А хоч-би й побігла на вулицю! Аби діло робила. Хіба-ж і ти дівкою не бігала на вулицю?“
„А не бігала.“
„А вже-ж! Не бігала. Як той хорт, плигала через тини та через перелази.“
„Я була хазяйська дочка, а Нимидора наймичка. Коли найнялася, то нехай держиться хати; а то яка з неї буде робота вдень? Кунятиме над роботою цілий день.“
„Чи вже-ж ти оце вночі бігала з заступом за колючками?“
„А хоч-би й бігала, що тобі до того? Чого