це ти все оступаєшся за неї, наче вона твоя жінка? Я понабиваю на щаблях голок та шпильок, не то що колючок навішаю.“
Кавун замовк. Кавуниха зціпила зуби та все скоса поглядала на Нимидору, не говорячи до неї й слова.
„Не можна мені до тебе на вулицю виходить,“ казала Нимидора Миколі в неділю ввечері.
„Буду слать до тебе старостів, коли так; одначе батько й мати хочуть цієї осени мене оженить.“
Нимидора почервоніла й трохи не зомліла. Вона почала готувать рушники й одклала зайві гроші на скриню.
Настала осінь. Пан оповістив, щоб весілля справляли на селі заразом в одну неділю, а хто опізниться, то буде справлять другий раз, через місяць. Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювать сина женитись цієї осени й слать старостів до багатирки Варки.
„Не хочу я сватать Варки,“ сказав Микола, „бо маю собі дівчину на приміті.“
„Кого-ж ти, сину, маєш на приміті?“ спитала мати.
„Нимидору, Кавунову наймичку.“
„Яку це Нимидору? Вона не вербівська?“ сказав батько.
„Вона, тату, з присілка, сирота, і вже давно служить у Кавунів.“
„Як-же ми будемо брать в свою хату невістку, коли ми про неї нічого й не чули?“ аж крикнула Джериха, бідкаючись; „може вона якась приблуда, бурлачка. Чи то мало тепер вештається по сахарнях тих бурлак?"
