тією панщиною похопишся заробить?“ сказав батько.
„Бодай ту панщину дідько забрав собі до пекла!“ промовив син із злістю.
Мати знов згадала про багатирку Варку, згадала дуже легку Нимидорину скриню й скоса зирнула на Нимидору. Нимидора поралась в чужій хаті проворно, та якось незручно. У високому очіпку, в квітчастій здоровій хустці на голові, вона стала молодицею ще вища й показніша. Її чимале лице неначе побільшало; чорні брови були ніби намальовані на широкому чолі. В тихої та доброї свекрухи десь узялися гостренькі пазурі, та й висунулись, наче з м'яких котячих лапок.
Задумався батько, тяжко зітхнувши; задумався й молодий Микола, засмутилась і мати. Тільки Нимидора була щаслива: вона ніби знайшла свою рідну матір, свого батька, хату, бо для неї вже не треба було більше поневіряться в наймах у чужих людей.
„Лягаймо, невістко, спати, бо завтра треба вдосвіта вставать та на панщину поспішать,“ сказала мати, стоячи перед образами і починаючи христиться та молитись.
Другого дня, тільки що зійшло сонце, а Джерина сім'я вже й пообідала й вийшла на панщину: батько з сином пішли на панський тік молотить, а мати з невісткою пішли панські коноплі тіпать.