Зараз за током, коло самого панського садка, молодиці били на сонці на бительнях і тіпали коноплі. Між ними Микола впізнав Нимидору, впізнав її по високому зросту, по новій квітчастій хустці на голові. Йому заманулось піти до неї, хоч ласкаве слово промовить, хоч подивиться на неї, та гуменний стовбичив над душею. Ондечки виїхав і сам пан Бжозовський на коні, в чоботях з блискучими довгими халявами, з батогом у руці, в чорному картузі на голові.
„Коли ми, тату, перемолотимо оці скирти?“ знов спитав Микола.
„А тоді, як помремо,“ сумно одказав батько; „а як ці змолотимо, то бог уродить другі, може ще довші.“
Микола задумавсь і з усієї сили так уперіщив снопа, що ріпиця луснула, і бич одскочив.
„А ну, синку, ціпом батька по лисині!“ загукали молотники, сміючись.
Старий Джеря й Микола ледве встигли змолотить свою частку до вечора. Ввечері Нимидора з Джерихою принесли в ряднах одважене панське прядиво. Кожній молодиці, дівчині, навіть дівчинці пани накидали прясти на зиму по два півмітки. Як не ставало прядива, то молодиці мусіли докладать свого.
В довгі зимові вечори та вдосвіта в Джериній хаті палали тріски та трусок на припічку в челюстах. Коло печи Джериха та Нимидора сиділи й пряли панське прядиво. Микола стояв коло лежанки і м'яв ногами коноплі. Порох од конопель, од мичок тягся в
