комін, неначе дим. Молода Нимидора пряла й співала. Вона була зовсім щаслива: теперички вона вже не наймичка, живе в своїй хаті. Пісня сама наверталась їй на думку.
Микола кинув коноплі, сів на лаві й задумавсь. Він думав про те, на що його Нимидора повинна прясти не собі й йому на сорочки взимку, а комусь иншому…
Минула зима. Настало літо, настали й жнива. Почалась спека. Жито, пшениця й овес, — все разом поспіло й присохло. Люди вкрили панський лан і хапали панське жито, а людське стояло на пні. На панському лану вже стояли полукіпки довгими стайками; на людському полі не видно було ні снопа.
Микола з батьком одбули три дні панщини, а на четвертий пішли жати своє жито, не вважаючи на те, що осавула звечора знов загадував на панщину, на згінні дні. Ті згінні дні, що вся громада повинна була одроблять то за чередника, то за титаря, котрі були вільні од панщини, то за якийсь, вигаданий паном, шарварок, — пан одкладав на жнива, коли було й без того багацько роботи. Людське жито вже сипалось, а осавула все загадував на панщину на панський лан, щоб хапать своє жито та пшеницю.
Микола, замість панського лану, вийшов на своє поле; він стрівся з людьми й тих намовив жати своє жито. Тільки що вони зайняли постаті, — од панського лану на коні вже катав конем до них осавула.
„Чому ви не йдете на лан, сякі-такі?“ крикнув осавула.
