що-ж ти нас так тяжко караєш? Коли-ж тебе дожидать додому?“
„Тоді жди мене в гості, як виросте в тебе у світлиці трава на помості,“ одказав Микола словами пісні; „а ти не ламай рук, не суши очей та доглядай матери й дитини. Як не вмру, то вернуся, не де дінусь.“
Нимидора кинулась до колиски й схилилась, і ніби впала на дитину.
„Серце моє, дитино моя! Ти й не знаєш, що зостаєшся сиротою!“ плакала Нимидора, задавлюючи хрипкий голос у грудях.
„Нимидоро! годі голосить та плакати! Мене ждуть люди. Давай мерщій сорочки, давай харч та виряжай мене в далеку дорогу.“
„Не йди! Переночуй хоч одну ніченьку вдома!“
„Не можна! Ми змовились; мене ждуть люди. Завтра мене заб'ють в кайдани, тоді я пропащий навіки.“
„Бодай всі наші сльози впали на того, хто нас розлучає! Лучше я була-б маленькою пропала, лучше-б поневірялась до віку в наймах, ніж маю терпіти таке горе!“ промовила Нимидора й почала шукать сорочки в скрині й складати їх у мішок. Микола вдягся в кожух, надів шапку, вкинув у мішок скрипку, поклонивсь до матери, поцілував дитину, і блідий, як смерть, сумний, як осіння ніч, вийшов з хати. Нимидора вийшла слідком за ним.
„Прощайте, рідні пороги, де походжали мої ноги! Прощай, Нимидоро! Згадуй мене, моє серце, вірними словами та дрібними сльозами, а я тебе, доки живий буду, до віку не забуду.“
