„Цить! не кричи й не тужи! Ти збудиш матір: ви наробите галасу, тоді я пропащий.“
Нимидора підвелась з лави й знов упала на лаву, мов нежива.
„Я не навіки тебе покидаю; я зароблю грошей і знов вернуся.“
„Коли покидаєш мене, то бодай ти покинув хліб їсти й воду пити!“ промовила Нимидора без сліз, наче простогнала.
„Не проклинай мене, і не лай, і не плач! Ти думаєш, мені легко тебе покидать? Доле моя, щастя моє!“ неначе простогнав Микола, вхопивши Нимидору в обнімок, і сам залився слізьми, як мала дитина; „піду з села, бо тяжко мені жити; піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робить не буду, і в москалі не піду. Піду втоплюсь, об камінь розіб'юся! Нехай звірі розшарпають моє тіло, а я все-таки втічу. Все одно мені пропадать!“ сказав Микола.
„Що-ж я буду в світі божому діяти сама з малою дитиною?“ промовила Нимидора й почала гірко плакати. Вона тужила й голосила голосно, як тужать по мертвому, і аж побивалась на лаві.
„Не плач, Нимидоро! В мене серце запеклось і без твоїх сліз. Мене нужда ізсушила, ізв'ялила, як холодний вітер билину в полі. Моє серце наскрізь ножем пробите. Знайди мені сорочки, знайди харч, та й бувай здорова! Як не вмру, повернуся, і повернусь не вдень, а вночі; застукаю в кватирку, а ти одчиняй двері.“
„Пропаща я навіки! Боже милосердний! За
