припічка прясти. Червоний світ миготів по білих стінах, по молодому Нимидориному лиці. Мичка на гребені світилась наскрізь. Гребінь чорнів зубцями проти вогню. Микола сидів кінець столу й не зводив з Нимидори очей. Його темні смутні очі блищали в темряві. В нього на душі було так важко, так тяжко, що й Нимидорині брови не могли його розважить. Микола сидів, одягнутий у свиту.
„Чом це ти, Миколо, не роздягаєшся?“ спитала в нього Нимидора.
„Кидай, Нимидоро, прясти. Йди сядь коло мене, я щось маю тобі казать,“ промовив Джеря дуже тихо, щоб не збудить матери.
Нимидора поклала гребінь на днище й сіла коло нього. „Скажу тобі, моє серце, що на душі маю: я тебе, молоду, цього вечора покинуть думаю. Я задумав цієї ночи втікать з села з Кавуном та ще з чотирма чоловіками.“
Нимидорі неначе хто гострим ножем штрикнув у серце. Вона охолола, отерпла, зблідла й сиділа, мов нежива.
„Не бійсь, Нимидоро, й не журись. Пан хоче нас оддать у москалі: як він нам обголить лоби, то ми тоді пропащі навіки; а тим часом ми втічемо на сахарні, перебудемо цей важкий час, та й знов повертаємось. Може воно якось перетреться, перемнеться, та й так минеться.“
„Ой, не кидай мене, моє серце, бо я пропаду!“ несамовито крикнула Нимидора на всю хату, неначе не своїм голосом.
