„Що в тверезого на умі, те в пьяного на язиці“. Он куди гне оцей панич! А цей добродій гнув туди, куди потаєнці гнуть галицькі журнали на Украіні, але на словах дурять украінців.
Другий молодий добродій, вже не удаваний украінець, а справдешній, казав міні з наівною щирістю: треба, щоб молоде покоління на Украіні, як от студенти, гімназісти, міські й сільські школярі привчились до галицькоі книжньоі мови, з галицьких книжок нахапались галицьких слів (і польських — додам я), і тоді уся молоднеча на Украіні читатиме з охотою галицькі книжки й писатиме тією мовою.
— А чи купуватимуть же ті перемуштровані й перелицьовані в мові студенти и школярі ваші книжки й журнали? — питаю я в його; — чи ви ж самі читаєте львівські „Записки наукового тов. йм. Шевченка й инчі научні книжки?
— Ні, не читаю, бо йіх неможна читати через мову. Але вона колись виправиться, — каже він.
— А коли ж це буде? А коли ж то ваша молоднеча спроможеться виписувать ті журнали й книжки? — спитав я в його; — та й чи перевчите ви усіх школярів та студентів на Украіні, коли Украіна велика, а галицькі книжки далі од Киіва і не йдуть, і не купуються, і само по собі молоді люде й школярі не можуть навчиться тієі мови?
Добродій замовк. Цей добродій безсуперечно належався до партіі пропаганди галицькоі мови й правопису, але, зневірившись в ціх галицьких тенденціях, він потім згодом йіх покинув, як справу неможливу, котру ніколи неможна здійснить (осуществить, исполнить) на Украіні.
— Треба сказать, що галичани зовсім таки недосвідчені і навить наівні в ці справі, бо не знають украінськоі публіки, не знають дійсного становища украінського пісьменства на Украіні, инчого в нас, ніж у Галичині; а проф. Грушевський, пробувши двадцять пять год у Львові, і не може гаразд знати зз це дійсне становище справи в наші широкі публіці. Всі ці добродіі в Киіві виробили собі неправдиве уявління за цю справу в украінському суспіль-
