розібрав мову тільки с початку згаданоі мною статті д. Грушевського. Списати усі недоладні й невдатні слова, усі хиби в мові — це і зайва, і морочлива річ. Його статті треба читати білше наздогад, по́лапки, пускаючи разураз недоброхіть у думці завсідній аппарат процесса перекладу його поплутаноі мови на живу украінську мову, щоб гаразд постерегти і впіймать мислі й тяму (смыслъ) в деяких фразах.
За грунт своєі пісьменськоі мови проф. Грушевський узяв не украінську мову, а галицьку говірку з усіма йіі стародавніми формами, навить з декотрими польськими падіжами. До цього він додав багацько польських слів, котрі галичани звичайно вживають у розмові і в книжні мові, і котрих є чимало і в народні мові. До ціх змішаних часток своєі мови проф. Грушевський додає ще й чимало слів з сьогочасноі великоруськоі мови без усякоі потреби й тулить йіх в своі писання механично, по звичці, тільки через те, що ці слова, напхані школою, лежять напохваті в голові. Окрім того він ще додає мову актову й мову козацьких літописів. Тим-то його мова найбілше скидається на чуднувату давню мову відомого „Дневника“ генерального подскарбія Якова Марковича, небожа відомоі гетьманші Насті Скоропадськоі, надрукованого в „Кіевской старинѣ“ небіжчиком Лазаревським і виданого опрічньою одбиткою, а найбілше на мову кінця цього „Дневника“, після того, як Маркович, після смерти гетьмана Скоропадського побувавши в Москві і трохи призвичаівшись до великоруськоі мови, почав густіше й частіше вживати йіі в своіх записах.
Маркович писав свій „Дневникъ“ північною полісською підмовою в північні Черніговщині, де народня мова недуже чиста, а якась мішана, бо в ці мішанці трапляються і великоруські, і білоруські слова, і місцеві трохи чудні. Він наприклад раз пише — наша Пріська, другий раз пише — Пруська, а далі вже пише Прюська. І в д. Грушевського таксамо раз написано — розвиток, а зараз за ним — розвій; раз — байдужний, а дазі — рівнодушний. Писання д. Грушевського мовою трохи підхожі до мови „Исторіи руссовъ“ Коніссько-