12
§ 11
наближається в вимові до у нескладового (короткого: жовтень, довший, дав, плів і т. ін. (вимовляється майже як жоутень, доуший, дау, пліу... тільки з короткими у). Така вимова, як „Шевченко написаф“ дуже неприємна українському вуху.
У назвуці перед приголосними в часто й переходить у чисте у: взяв — узяв...
2. Приголосний р у кінці складу ніколи не буває м'який, чому в таких випадках по р ніколи, й не пишеться ь: косар, тепер, не вір, Харків, ударте, бур (буря) тощо.
3. Приголосні ж ч ш щ майже ніколи не бувають м'які (про винятки далі), і ь по них не пишеться: ніч, ріж, їдеш, кущ, йорж... Вимовляти склади чо, щу, жа... треба тільки з твердими ч щ ж... і взагалі чисто, напр.: чотири (не „четири“ або „чьотири“), щука, часто, щупак, біжать, душать, горща, мішечок, горщечок...
4. В кінці складу губні б п в м ф ніколи не бувають м'які, і ь по них не пишеться: голуб, кров, сім, ставте... Вимовляти губні м'яко і без й у таких словах, як п'ять, м'ясо, сім'я, в'ялий, в'язати тощо ніяк не слід (треба тільки так: пйать, мйасо...).
5. Приголосний ц в українській мові майже завсіди м'який; копиця, праця, лисиць, хлопець, коцюба, двадцять і т. ін.
6. Звук ф в українській мові подивується майже виключно тільки в новіших чужомовних словах (фунт, філософія...) і не слід його плутати з хв, зокрема не слід вимовляти хв за ф: хвіст, хвиля, шахва (шаховка), кухва (куховка), Хвастів.
Про подробиці поправної вимови див. § 114 і далі.
Як сторонній вплив (російської, польської мови), помічаються ще деякі хиби в мові інтеліґенції: акання (вимова ненаголошеного о як а, вимова складів ле, те, не... в західньоевропейських запозичених словах як ле, те, не, скорочення ненаголошених приголосних. Вимова, напр., колегія як „калєгія“, абсолютно як „апсалютно“ (див. § 8), кабінет як „кабінєт“, література як „літєратура“ тощо є просто калічення мови.
