§ 11
11
Отакі подвійні в вимові приголосні перед і бувають не всі, а лише н т д л, та тільки в письмі вони не розрізняються. Беручи на увагу, що в нашій абетці поруч пар а — я, у — ю, е — є також є ще й пара і — ї, що отими я ю є ми й означуємо м'які приголосні (там — тям і т. ін.), ми легко могли б літерою ї означувати попередню м'яку приголосну, напр., ніс (носа), але нїс (несу), волів (віл), але волїв (волїли) тощо. Та так раніше й писали, особливо в Галичині, тільки тепер через деякі перепони вже так не пишуть, а пишуть попросту ні, ті, ді, лі хоч для твердих складів, хоч для м'яких.
Тверді н т д л перед і бувають головним чином тоді, коли це і чергується з о, а також у твердих прикметниках множини (де і теж чергується з о а у): сніп (снопи), діл (долу), стіл, столів (столи), бліх (блоха), гарні, тверді, товсті, білі тощо. Вимовляти ці приголосні перед і м'яко не можна — це була б недобра, нечиста вимова.
Тим, хто знають тільки сполучення ні, ті, ді, лі з м'якими приголосними і таким чином не вміють добре вимовляти характерних українських звукосполучень із твердими н т д л перед і, можна подати таку пораду, як навчитися поправно вимовляти тверді приголосні перед і: м'які н т д л (тобто в таких словах, як приніс, дід, тіло, хліб...) вимовляються так, що кінчик язика спадає до спідніх ясен, а середня частина язика підіймається до піднебіння; вимовляти ж твердо н т д л перед і (тобто в таких словах, як ніч, худі, густі, плід...) ми можемо тільки упираючи кінчик язика в верхні ясна, отже так, як і при вимові складів ни, ти, ди, ли. При першій вимові н т д л (м'яких) середина язика випинається вгору, при другій (твердих) — донизу. Усе це добре видно в люстрі. Сполучення ні, ті, ді, лі з твердими приголосними (л тут буде „середнє“ — див. § 9.) будуть достоту такі, як сполучення н т д л кінця слова перед і наступного, напр.: „над Іваном“, „він і вона“ тощо (тут ді, ні, а не ди, ни!).
Щодо інших приголосних, то вони звичайно не різняться перед і іншого походження, напр., рів — рову і рів — ревти і т. ін. Подекуди тільки різняться с з ц (у сік — соку с твердіше, ніж у сік — сікти), але різняться дуже малопомітно, крім тільки тих говорів (захід.-українських), де м'які с з ц вимовляються шепеляво.
§ 11. В іншому українська абетка не потребує особливих уваг, себто в інших випадках треба
вимовляти як написано, а зокрема, щоб уникнути деяких говіркових ознак і додержуватися чистої літературної вимови й мови, слід пам'ятати:
1. Дзвінкі приголосні перед глухими приголосними, а також дзвінкі приголосні в визвуці не повинні в вимові переходити на відповідні глухі (тобто д на т, з на с, ж на ш...), напр.: хлібця, ріжте, дужка, грудка, нігті, суд, ріг тощо (не слід вимовляти хліпця...).
Надто ж треба звернути увагу на в, що не тільки ніколи не переходить у ф, а перед приголосними та в кінці слів
