§ 1. В українській абе´тці, чи альфабе´ті, 33 літери, і черга їх така:
Аа (а), Бб (бе), Вв (ве), Гг (ге), Ґґ (ґе), Дд (де), Ее (е), Єє (є), Жж (же), Зз (зе), Ии (и), Іі (і), Її (ї), Йй (ий), Кк (ка), Лл (ел), Мм (ем), Нн (ен), Оо (о), Пп (пе), Рр (ер), Сс (ес), Тт (те), Уу (у), Фф (еф), Хх (ха), Цц (це), Чч (че), Шш (ше), Щщ (ще), Юю (ю), Яя (я), Ьь (є́рчик, або знак м'якшення).
та знак
наголосу
§ 2. Крім знаків абетки, тобто літер, на письмі і в друкові українці вживають іще двох знаків наголосу додаткових. Це апо´строф (’) та знак наголосу (´).
Апостроф уживається на те, щоб показати, де по приголосних треба вимовляти я є ю ї так, як у початку складу, тобто не зливаючи їх із попередніми приголосними, напр., з'явище (вимовляється так, як коли б написати зйавище — тільки так не пишуть, порівняйте інше слово зявище з іншою вимовою), звір'я́ („в лісу багато всякого звір'я́“, порівн. звіря́, звіря́ти, звіря́тко — „з нори виткнулось маленьке звіря“), пові́р'ю („у тім повір'ю багато старовини“, порівн. пові́рю — „я цьому не повірю“). Можна ще сказати так: апостроф у словах ставиться між приголосним та я є ю ї тоді, коли вони в вимові в'яжуться достоту так, як при збігові їх — коли приголосний буває на кінці одного слова, а голосний у початку другого (і коли вимовити їх без зупинки між ними), напр., враз я (порівн. вразять).
Найчастіше апостроф ставиться по губних (б п в м): б'ю, б'є, жаб'ячий, п'ять, дев'ять, п'яний, в'язати (зв'язати, розв'язати, підв'язати…), м'який (розм'якшити, зм'якшений…), тім'я, у плем'ї, на безриб'ї і т. ін. (вимовляються: пйать, девйать…). Тільки коли перед губним звуком постійний приголосний, то апостроф по губних не пишеться в таких словах, як от свято, цвях, дзвякати, морквяний, мертвяк, тьмяний, медвяний й ін., бо тут звичайно й вимова інша.
