12
Читанка з історії України.
Масниці, Великодня, Тройці, Св. Івана та ин., стратили своє попереднє, релігійне значіння, але заховалися як обряд. З релігійними уявленнями міцно звязані похоронні звичаі. Ідолопоклонці вірили в тогосвітнє життя, але уявляли його продовженням існування на землі. Тому з небіжчиком клали ріжні речі, що були йому потрібні за життя: одіж, окраси, зброю, іжу. Необхідним елементом похорону була тризна та жертви за небіжчика. Лев Диякон, письменник X. ст. візантійський сучасник походу Святослава в дунайську Болгарію, оповідає про похорон вояків руських: „справляли жертви за мертвих: топили в Істрі дітей і півнів, кидаючи в течію“[1]. Літописець згадує про дві форми похорону: паління мерця та похорон тіла у ямі. Такі відомости маємо і з инших писаних джерел: той самий Лев Диякон, про якого уже була мова, каже: „вони (Русь) вийшли (з міста) й шукали своіх мерців. Поскладавши іх коло стін, багато огнів розложили й палили на іх, забиваючи по предківському звичаю багато невільників, чоловіків, жінок[2]“, а араб Ібн-Фадлан залишив нам дуже докладний опис такого похоронного обряду (№ 42. „Життя та звичаі Руси“). Близьку до цих писаних відомостей картину дає і археологія.
Маємо де-які відомости і про родинні відношення. Як оповідає літописець (№ 39. „характеристика звичаів схід.-сл. плем.“), у східних Слов'ян були ріжні форми шлюбу: умикання або крадіжка дівчини, викуп або купівля нареченоі у іі родини, нарешті, [люб по згоді. Риси старовини на довший час утрималися в весільнім обряді: і такі назви як „князь“, „княгиня“, „дружба“, бояри і окремі пісні і де-які звичаі — все це спомини про колишні реальні відносини. З часом вони бліднуть, але окремі елементи дійшли до нас і допомагають відновити стародавні шлюбні звичаі (№ 40. „Зі споминів про стародавний побут“).
Головною підвалиною громадськоі та політичноі організаціі був рід, але в розумінні родини — сім'і, — лише ширшоі як сучасна, на зразок сербськоі задруги або украінського дворища XIV—XVI. в., в які, трапляється входять і чужеродці. Члени його мали спільне майно, провадили спільне господарство і мешкали вкупі — в одній хаті, або в окремих, збудованих біля центральноі. Що же до роду у властивім значінні, так, безперечно, він існував раніше, але ми не бачимо його в певних формах в добу по розселенні. Правда, сліди його зустрічаємо в ріжішх явищах життя: ідеі патріярхального роду зі спільним майном в князівських відносинах киівськоі доби, виключення староруським правом дочок від спадкування та ин., але це лише спогади, пережитки, впливи цеі форми, якоі вже бракувало в цілому. „Можливо, що цей родовий устрій в добі праслав'янській і в часах слав'янського розселення ще був вповні живий. Але в початках історичного життя украінських племен бачимо його вже тільки в останках і пережитках, в формах ослаблених, або розмішаних уже иншими ідеями й принціпами[3]“. Як буває завжди в народнім житті, пережитки ці й спогади залишилися на довгі часи навіть стративши
- ↑ М. Грушевський: „Виімки з джерел до іст. Укр.—Руси“ ст. 90. Львів 1895. р. Цікаво, що в жертву приносили птахів: таку ж вказівку бачимо і у Костан. Порфірор. і в деяких „казаниях“ пізнішоі доби.
- ↑ Там-же.
- ↑ М. Грушевський: „Іст. Укр.—Руси“ т. І. ст. 354. вид. 3. Киів. 1913. р.
