16
Читанка з історії України.
За охорону землі та іі інтересів князь одержував данину в формі „повозу“, що привозили племена до князя, або „полюдья“, під час якого князь, об'ізжаючи землі, не тільки дбав про дань, а й судив. Цікавий опис останнього маємо в оповіданні Костянтина Порфірородного (№ 3. „Великий шлях…)“.
Постійна боротьба з ворогами чужинцями та тубильцями примушувала шукати організованоі сили, на яку спирався князь. Такою силою являлася дружина. В літопису, побільшости, князь виступає оточений своєю дружиною: з нею він воює, радиться, бенкетує. Дружина ця складалася з ріжних націй: місцеве руське населення, Нормани, яких було дуже багато, Ятвяги, Болгари, Печеніги, та др. Траплялося, що князь запрохував до себе цілі чужоземні відділи, як тих же Норманів, (№ „Нормани в князівській дружині“) так і Половців, Торків, Ясів, Косогів.
Згодом влада князя відміняється. Процес об'єднання іде глибше в життя окремих племен, захоплює іх, поширює впливи центра, нарешті христіянство ставить нові завдання — росповсюдження віри та освіти, яких не знали давніші князі. Типовими представниками цього ступіня розвитку являється перед нами Володимир Великий та Ярослав І: „нача ставити по градомъ церкви и попы и людие на крещение приводити по всемъ градомъ и селомъ. И пославъ начапоймати у нарочитой чади дѣти и даяти на учение книжное“ каже літопис про Володимира. Ту ж опіку над церквою христіянською та турботи про росповсюдження новоі релігіі та книжности бачимо і в діяльности Ярослава. (№ 17. „Просвітня діяльність кн. Ярослава“). Смертю Ярослава починається новий момент еволюціі князівськоі влади: коли раніше (до Ярослава) ми спостерігаємо процес консолідаціі держави і зросту значіння князя, тепер бачимо протилежне: росклад державного тіла на окремі землі та занепад князівськоі влади. Дві сили виступають тут перед нами: з одного боку розвиток місцевих інтересів, земель, зріст мінських центрів культурних та економічних, а разом з тим значіння віча, з другого — боротьба поміж князями, яка мала своім наслідком підупад іх влади і примушувала робити заходи до полагоджування суперечок мирними засобами, шляхом з'іздів. (№ 21. ,.3'ізди князів“). Хоч практично спроби ці не мали трівких наслідків, бо постанови з'іздів дуже скоро порушувалися самими ж співучасниками нарад (№ 22. „Осліплення Василька“), але вони мали принціпове значіння, а де які з них, напр. любецький 1097. р. — утворили нові підстави князівського володіння та князівських відносин. „Кождо держить отчину свою“, проголосили князі на з'ізді в Любечі і ця постанова, принявши принціп отчинности, була теоретично кінцем концентраційноі політики рішучим ударом попередним заходам що до збірання земель, виявленим по смерти Ярослава його синами та онуками: загарбані землі тепер мали бути віддані спадкоємцям. Що правда, цей новий принціп не було відразу переведено в життя, але він підірвав стару ідею родового володіння і набув пізніше пануючого значіння.
По любецькім з'ізді держава киівська роскладається на окремі князівства — землі. На чолі кожноі з них стоіть князівська родина і відносно неі волость являється отчиною. В цих волостях отчинний принціп мав повну силу. Над окремими князями піднімається великий князь, але фактично він не мав влади поза межами своєі землі, а мусів впливати на князів лише морально, був ім „в отца мѣсто“, та
