справи, кажучи: „А ви певні, що ці козаки в рішучий час не скрутять вам голову?”
Треба згадати ще за одну військову силу центральної ради: це Богданівський полк у Київі. Склався він із тих, хто мусив іти на фронт. Їх зібрали і влаштували полк під гаслом щирої оборони України. Частина з них була дійсно свідомі українці, а друга частина пристала, щоб тільки не бути на позиції.
Командував цим полком полковник Капкан та ще якийсь піп, я сам його бачив, здоровенний гевел, дуже розпинався за неньку Україну.
Цей полк мусив боронити ЦР, а це не подобалося російським патріотам. Був ще якийсь Полуботьківський полк, який нікого не слухав.
Почали чорносотенці вимагати, щоб Богданівський полк відрядити на позицію, бо, мовляв, не в Київі боронити Україну.
І ця зграя перемогла. Посадили полк у потяг, а коли виїхали до кадетського гаю, то почали стріляти з засади, що її постановили російські керасири, нацьковані на це діло. Було чимало ранено, забито на смерть було п'ятнацять богданівців.
Цей напад викликав величезне обурення в українських колах, не тільки в місті, а й по селах. Вільне козацтво навіть хотіло йти в наступ на Київ. Розказують, що коли ховали богданівців, то начальника гарнізону, російського есера генерала Овручіва, дуже охороняли, щоб не допустити помсти з боку українських вояків.
І тут частина українських патріотів, аби скористати настрій, почала роздмухувати національну ворожнечу, вигукуючи: „Ми не повинні кацапам цього дарувати, наша українська кров дорога, ми віддамо кров за кров“.
Це — щоб більше засліпити й одвернути людність од класової боротьби, що вже почалася, та не допустити використати революцію й забрати землю.
Центральна рада опинилася між двох огнів.