доводити, що Петлюри я не знаю (дійсно, тоді я його не знав), а що до 50 десят. землі, то і я не згоден.
Дядьки мотають головами: „Трудно-ж і вірити, мабуть, скрутили революцію; он і козаків віддали генералові охороняти поміщиків, а нас підводять на війну з більшовиками, які віддають землю селянам. І будемо ми, значить, боронити поміщиків.
А про самостійну Україну ми теж не знаємо, що вона нам дасть.
А грошові стосунки скрізь заплутані, ніхто не одержує платні, нові земства не платять ні вчителям, ні лікарям нічого. Навіть усі службовці без плати“.
Ми в остерському земстві починаємо розшукувати засоби до існування. Мене командирують до Київа до міністра внутрішніх справ П. Христюка, щоб розшукати позику або взяти дозвіл на вироблення якихся чеків.
Ні того ні другого я не одержав, бо й у Київі страшенне напруження, нелад, фракційна гризня.
Робітники не перестають вимагати від центральної ради, щоб вона відмовилась од влади.
Частина есерів вимагала, щоби прийти до згоди і порозумітись із Москвою і робітниками у Київі. Це тоді-ж на засіданні підкреслив і Шраг у своєму виступі, що пропонував прийти до згоди з робітничими депутатами. Але есдек Мартос, глузуючи, називав есерів хлопчиськами, які можуть вірити всяким брехням.
„Ми вас трохи підучили, — каже Мартос, — аж ви вірите брехням московських більшовиків, то йдіть, хай ще й вони вас провчать“.
Отже, хоча центральна рада ствердила четвертий універсал, у якому сказано не чекати установчих зборів, а ніби передавати землю селянам, але це викликало обурення великої кількости членів ради. Есдеки вважають універсал виданим примусово.
В кулуарах[1] просто лають, що рада видала більшовицький універсал.
А що до селян і робітників, то вони вже перестали вірити центральній раді.
- ↑ Кімната по-за залею засідань.
