Скоро я одержав телеграму центральної ради — як член малої ради[1], явитись до Київа.
Раджусь із товаришами, як бути. Мені кажуть, що нам дуже важливо, щоб я був у центральній раді.
А німці посуваються вже через Київ.
Дуже боляче було на душі, а їду. В Броварах зустрівся як-раз із німцями.
Ідуть з гарматами, з кіннотою.
Душа розривається від туги… А тут обступили дядьки, розпитуються: а що це, на що. Я теж знизую плечима, нічого не знаючи, а хтось із моїх знайомих:
— А що, догралися із центральною радою? От і тобі голову скрутять. Ще тяжчий камінь лягає на душу, як дядьки розказують, що німці кругом грабують.
Приїжджаю до Київа — теж всюди купки людей, лають раду на всі заставки.
Приходжу на засідання в музей. Поздоровкався. Всі товариші теж невеселі. Беру слово й одверто прошу голову сказати, чому в нас німці, бо мене люди питають.
Після мене виступив Рахвес, вказуючи на мене, як на селянського представника, що не згоден з політикою ради й німцями. Грушевський одповідав, що німці будуть на Україні ніби-то, поки ми самі скажемо. Але в його голосі теж було чути, що й він цьому не дуже вірить.
Із німцями прийшли й загони бувших ополонених (синежупанників), на яких ніби-то рада думала сперти свою державну міць, але це було самоошукання, бо їх була жменя, були вони зморені, перебуваючи декілька років у полоні. Та німці їх не пускали й на вулицю вільно пройти без свого догляду.
Більша частина синежупанників зараз-же була розложена більшовицькою агітацією.
А тимчасом на Україну сунули всі контр-революційні сили з усієї Росії.
- ↑ Велика президія української центральної ради.
