Я беру слово й починаю доказувати, що так не можна, бо вони всі, представники влади, нам відомі, а, значить, і треба розбирати їхнє діло тут, а не везти до другого міста, де ніхто нікого й нічого не знає.
Підчас моєї промови зійшлося ще багато людей. Почали виступати й инші товариші й напирати на Дюкова. Він мусив згодитись обговорити справу з радою робітничих та салдатських депутатів.
Зібрання було дуже велике й бурхливе. Одінцов настоював, щоб їм сказали, чи вони є арештовані чи ні й за що.
Відмовляючись, Дюков почав доводити, що його одурено, і революційний комітет залишився на місці.
Дюкова вигнали потім одинцівські, бирківські та инші хлопці.
Незабаром почали ходити вперті чутки, що на Україну повертається центральна рада й веде німців. Буржуазія знову заворушилася; на базарах почали знову вихваляти центральну раду.
І дійсно, чутка справдилася. Під натиском німецької армії червона гвардія відступила, а до Київа вступили німці.
Колишній комісар центральної ради Кривда-Соколенко, що теж жив в Острі підчас радянської влади, одержав наказа від ради, щоби всіх комуністів заарештувати.
Одного разу приходжу до канцелярії — там сидять заарештовані т. т.: Птуха, Шевченко, Шкловська й ще хтось.
Питаю, чого. Вони сказали, що заарештовані з наказу комісара.
Заходжу до нього.
— А що це ти, — кажу, — робиш?
Він ніяково:
— То, бач, є наказ, щоб заарештувати. Я і сам не згоден і не знаю, як бути.
Порадившись, їх відпустили.
