Перейти до вмісту

Сторінка:Одинець Г. Мої спогади про центральну раду (Харків, 1926).djvu/27

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Я беру слово й починаю доказувати, що так не можна, бо вони всі, представники влади, нам відомі, а, значить, і треба розбирати їхнє діло тут, а не везти до другого міста, де ніхто нікого й нічого не знає.

Підчас моєї промови зійшлося ще багато людей. Почали виступати й инші товариші й напирати на Дюкова. Він мусив згодитись обговорити справу з радою робітничих та салдатських депутатів.

Зібрання було дуже велике й бурхливе. Одінцов настоював, щоб їм сказали, чи вони є арештовані чи ні й за що.

Відмовляючись, Дюков почав доводити, що його одурено, і революційний комітет залишився на місці.

 
Німці йдуть!

Дюкова вигнали потім одинцівські, бирківські та инші хлопці.

Незабаром почали ходити вперті чутки, що на Україну повертається центральна рада й веде німців. Буржуазія знову заворушилася; на базарах почали знову вихваляти центральну раду.

І дійсно, чутка справдилася. Під натиском німецької армії червона гвардія відступила, а до Київа вступили німці.

Колишній комісар центральної ради Кривда-Соколенко, що теж жив в Острі підчас радянської влади, одержав наказа від ради, щоби всіх комуністів заарештувати.

Одного разу приходжу до канцелярії — там сидять заарештовані т. т.: Птуха, Шевченко, Шкловська й ще хтось.

Питаю, чого. Вони сказали, що заарештовані з наказу комісара.

Заходжу до нього.

— А що це ти, — кажу, — робиш?

Він ніяково:

— То, бач, є наказ, щоб заарештувати. Я і сам не згоден і не знаю, як бути.

Порадившись, їх відпустили.