Я пішов до міністра юстиції Шелухіна й настояв, щоб їх випустили з в'язниці. Це було ним зроблено.
В цей час української центральної ради, як будь-якого впливового органу чи як уряду, вже не було, а тільки була заслонка, за якою кипіла чорна робота.
Сплелася вже руська й українська буржуазія, між них і демократія, та під захистом німців творили своє темне діло.
А ми, члени ЦР, готувалися вже скликати установчі збори, що вже було обрано, на які ще покладали надію й до яких було обрано велику кількість комуністів. Але буржуазія вже так зміцніла, що навіть одкрито вигукувала:
„Ось ми вам подякуємо“.
Фракція есерів являла собою господаря, що ніби зараз погорів, який на подвір'ї за все хапається й нічого не може зробити. Пам'ятаю, що одного разу знялася метушня, ніби-то десь украдено й вивезено якогось представника. Підозрівали й декого з міністрів. Німецьке командування чіплялося й через те щоразу ставало нахабніше й нахабніше.
Щось у половині квітня 1918 року з'являється наказ німецького генерала Ейхгорна. Помимо ради і всіх міністерств генерал наказує, щоб усі землі, які не заняті, засівали поміщики, а це вже значило, що німецький генерал одмінює закони центральної ради й позбавляє селян поміщицьких земель.
В центральній раді відбулося екстрене й бурхливе засідання. Прийшли й німці.
Закликали міністра земельних справ Миколу Ковалівського (український есер), щоби він сказав, як це під його носом німці відміняють земельний закон.
Він щось там розказував, що на „Шипке, мовляв, неспокійно“, а німецькі генерали й офіцери, які сиділи на засіданні, явно сміялися.
Тут і я виступив. Звичайно, дуже лаяв німців за втручання, вказуючи, що вони поводяться на
