Князівський меч перейшов у козацьку шаблю, але його зміст лишився давній. Бо ж всі народи, які живуть на світі, завжди захищали і будуть захищати вічно буття своє, волю і власність» (Богдан Хмельницький, з Історії Русов), тому й тепер нам, як говорить той же Хмельницькиий у Граб'янки: «Хто може єдиним способом давніх Русів, наших предків, заперечити хоробрість воєнну і зменшити відвагу лицарську.» «Імію надію на шаблю по Бозі», «желізо добреє важте і над злато» (він же, у Милості Божій). — Ось ті формули XVII—VIII ст., які заступили князівське: «сріблом і золотом не найду дружини, але дружиною — срібло й золото» (Володимир Великий). Українська думка розв'язувала тоді це яскраво Мазеповими словами: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права».
Тяжко йшло світочам XIX віку забити природний, войовничий дух народу. Безсилі були вони теж проти основного героїчно-революційного спрямування поезії Шевченка й Лесі Українки з її «гордощами у серці» і «одваги мечем двосічним». Вибухало це і в Олеся, іскрами розсипалося над Чупринкою: «не сокирою — мечем прорубаю пущі дикі».
Пройшло двадцять літ, і боєвий дух опанував знову українську літературу і всю духовість. Не випадково ж меч увійшов у емблему нового українства.
Боєвий дух формує людину й народи. Родиться лицарська етика й чесноти: відвага, мужність, товариськість, почуття вищого обов’язку і чести. «Хощу на ви іти,» — кличе леґендарний Святослав. «Уже нам доведеться впасти (в бою). Підемо по-мужньому, браття і дружино»… «А я піду перед вами, і якщо моя голова поляже, тоді самі думайте про себе». «Де голова твоя, там і наші голови зложимо», — відповідає дружина. «Цього ми шукали, та й підемо,» — говорять інші князі, перед лицем катастрофи на Каялі (Київський літопис). Княжій дружині можна ще відступити, полишаючи піше військо. Але це, певно, «посоромило б Руську землю». Тому то «всі зсіли з коней, бо хотіли, б'ючись, дійти до річки Дінця — говорячи: Якщо побіжимо, утечемо самі, а простих людей залишимо, то перед Богом нам буде гріх, а коли, видавши їх, поїдемо, то або помремо, або живі будемо на одному місці» (в неволі) (Ігор Святославич). Через ці вояцькі чесноти і військо запорізьке — це лицарство, «товариство», а козаки — лицарі, братіки, оборонці віри і «шляхетне урожона» братія.
11
