Сторінка:Олег Кандиба. Сонце слави (1947).djvu/6

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


договорами і пактами приналежний в єдність польську і литовську» — так представляє Історія Русов зборівські статті 1649 року. Та ж Історія Русов вкладає в уста черні на Раді в Переяславі 1650 р., збуреній загрозою нового віроломного союзу: «краще нам бути у постійних боях за вільність, ніж накладати на себе нові кайдани рабства»...

Історія Дорошенка, що зірвав з московським і польським союзами, це невгавна боротьба за ідеал самоздійснення. Ця ідея освітлює понурий час Руїни, щоб знову яскраво вибухнути п^ру десятиліть пізніше постаттю Мазепи і Мазепинців. Стремління і поняття української сторони чітко і недвозначно сформульовані в точках українсько- шведського договору. Аж до того, що «все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим володіє, але все те, що, як виявиться, належало колись народові українському, передається і задержиться при українськім князівстві» (за Орликом). Бо ж уже Богдан Хмельницький, як говорить гетьман Орлик у своєму Виводі, «утворив з України незалежне князівство». І ціллю невтомного гетьмана є «показати лише, що вона є вільним князівством, і що стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі». А все це, щоб «поставити нашу країну в той державний стан, в якому вона була перед польським володінням при своїх природних князях і при давніх правах і привілеях, що значать вільну націю».

Тож і Історія Русов, вживаючи теперішнього поняття, «шкідницько» наводить текст т. зв. Прокламації Карла XII до українського народу, властиво історичного креда тодішнього українства, мовляв: «відомо всьоку світу, що нарід Руський зі своїми козаками був спочатку народом самодержавним, тобто од самого себе залежним, під управлінням князів своїх чи самодержців, з’єднався потім з Литвою і Польщею для спротиву з ними проти татар, що їх руйнували», але потім «за насилля і несамовитості поляків» звільнився від них «власною своєю силою і хоробрістю»...

В згоді з цим малюється теж ідеал майбутньої завершеної української держави. Карл XII заявляє в тій же Проклямації: «Обіцяю і перед цілим світом урочисто клянусь честю своєю королівською по скиненні неприятеля свого повернути землю цю козацьку або Руську у первісний її стан самодержавний і ні від кого в світі незалежний» ... «Бо ж відомо, — як каже друга Проклямація в

тій же Історії Русів, на цей раз вже самого Мазепи, — що

5