тримує дріт антени, хай хоч тут допоможе селу, — новому селу, що виростає над старими злиднями та темрявою, допоможе зв'язатися через повітря з усім світом.
Ось промайнули комини Кам'янського, величні, ґрандіозні домни Дніпропетровського.
Синельнікове… А ось і Запоріжжя, майбутній Електропіль, енерґетично-індустріяльний вузол нової соціялістичної України.
За Запоріжжям уже справжній степ. Він розкинувся, розіслався — рівний — до обрію обабіч залізниці. Тільки шляхи, також рівні й широкі, позначаються на ньому стовпами куряви, де їдуть вози. Села трапляються тут зрідка, по крутих балках, де ще зеленіють дерева і виблискує вода.
Степ дуже бідний на воду. Під загрозою щорічної посухи стоїть він і чекає, доки тріпне ним могутня реконструкція, доки зросить його цілюща дніпрова вода, пущена могутніми двигунами Дніпрельстану. Степ бідний на воду, зате в степу ніщо не затримує буйних подихів вітру. І через те степові села завжди оточені цілою чередою кремезних лапатих вітряків.
Темної зоряної ночі наша експедиція вийшла з поїзда на невеличкій станції Новоолексіївці, щоб завтра ранком вирушити до Чапель (Асканії), — найближчої мети нашої подорожі. Ми опинилися в справжнім степу, що простягся
У дальших наших подорожах ми перерізали південну частину українського степу поперек — від Кримської залізниці до Дніпра, від станції Новоолексіївки та Кахівки.
Це той степ, що з давніх давен був тимчасовим притулком для кочовиків — від печенігів до ногайських татарів, був великим битим шляхом через Каспійські ворота — з Азії в Европу.
З давніх давен по цих степах точились криваві бійки, лилася кров, тупотіли коні, стогнали бранці й бранки. Тепер згадкою про ті стародавні часи стоять по степу великі й округлі німі могили. В східній частині цього степу, де є виходи на поверхню ґрунту каменя вапняка, — на могилах стоять сутулі кам'яні баби. Вік віків, сонце та вітер, дощі й морози стерли,
