озера колись належали гірничому департаментові, а тепер сільським громадам. Так громадами й длубаються по тих соляних озерах, і хоча сіль добувають варварськими примітивними способами і через те вона виходить невисокої якости, та збут їй забезпечено. Дубки з сіллю раз-у-раз простують навскосяк з Прогноїв через лиман до Очакова, а то й далі.
В лимані багато риби, і прогнойчани всі рибалки-промисловці, а риба також вимагає соли.
Ми приїхали в Прогної раним-рано, коли мало не все село поверталося з лиману, з рибальства. Один по одному підходили з лиману до берега дубки. Одне по одному безсило падали долу білі вітрила, мов чепурні крила лебедині, оддаючи криваві відблиски соняшного сходу; до берега поспішали від дубків невеличкі шаланди з живими сріблястими горами тремтячої гнучкої риби. Неначе несподіваний кадр якогось незнаного чужоземного фільму, розгорталася ця картина перед нашими очима.
Все, що було живого на селі, висипало на берег, і кожний мав свою окрему частку праці.
Жінки обережно й дбайливо розбирають, чистять і розвішують на спеціяльних кілках довгу рибальську снасть. Рибальська снасть — то найважливіший засіб виробництва. Ниток тепер добути важко, вони дорогі, не завжди доброї якости; через те рибалка пильнує своєї сітки, як ока.
Діти й старі чистять та розбирають рибу. Точність рухів і швидкість роботи прямо таки разючі. Ніби якась машина, ніби справжній живий конвеєр. У кожному рухові і певність, і розрахунок.
Навіть свині, качки й собаки збіглися сюди — живитися покидьками, що безпосередньо їм кидають, або ж, знахабнівши, просто вхопити рибу, коли хтось з дітей ловить ґав.
Тільки но самі рибалки не роблять нічого. У величних позах, з мінами переможців, крутять вони цигарки з махри, розлягтись у затінку, спльовують крізь зуби й дивляться з призирством на ввесь світ. Де ж пак справді? Була ніч, холодна; була ніч важкої небезпечної праці… Ця ніч не пропала марно, — он скільки риби тріпоче і б'ється в шаланді. Хай же порають рибу
