Тільки Хрінів пес зухвалий
І в боях не раз бувалий
Враз пізнав, що хрюкнув дик,
А до диків він вже звик.
Не минуло і хвилини,
Як сидів він вже на спині,
Вуха, шию шматував…
Дик скажено верещав.
Не стояли й волохаті:
Стали дика обступати,
Той за ногу, той за хвіст…
Дик вже мав правдиву злість.
Підвернувсь один кудлатий, —
Стусонув кабан зубатий
І ударив так кликом,
Що котився пес клубком.
Хрінів пес це бачив… З гніву
Він покинув гризти гриву,
Скочив вниз, за горло взяв, —
Дик хитнувся і упав…
Довго їли, аж наїлись,
А які шматки лишились!
З'їли б — повні животи…
Е! а в хату однести?!
Той взяв голову, той ногу,
І негайно руш в дорогу.
Хрінів пес вагавсь, стояв…
Щось схопив і псів догнав.
На порозі стріла Біла.
Сльози бризнули: зраділа!
Аж осяялось лице,
Як побачила м'ясце.
