Одверто кажучи, прослухавши його оповідання, у мене з’явилася думка самому сісти й писати повість, як то роблять тепер багато людей з не більшими, ніж у мене, літературними даними, та скоро я опам’ятався, бо хіба, справді, шпортатись з такими речами, коли щодня до вечора голова пухне від усяких справ, а мозок обертається на пересмажену телячу котлету, що думати ніяк не може.
Людина, що передала мені ці напери, буде у вас за якийсь тиждень, і коли ви, звичайно, зацікавитесь, вона розповість усе, що знає про липівську справу.
Я був би дуже радий, коли б побачив щось написане про старі діла, та ще й такі романтичні. Читаючи, я буду втішатися, що сам я, своєю скромною персоною, хоч трохи прислужився всьому тому, що написано в книзі, а це приємно як-не-як...»
Автор листа ще довго просторікував з міркуваннями про вагу літературного твору, про липівські події та мої майбутні літературні заслуги перед революцією. Та від міркувань тих тхнуло обивательським схематизмом поглядів на мистецтво, і я зрадів, коли дочитав цю частину листа і дійшов до підпису Мезенчука, колишнього члена комісії ревтрибуналу Кутенщини, а тепер голови окрвиконкому.
Забуті діла знову стали перед мої очі, і цікавість моя до липівської справи поновилася, будучи вже застелена димкою романтичних згадок. Я з цікавістю почав переглядати надіслані папери й документи. Вони були дрібно-дрібно написані нерівним почерком, і деякі листки вже напівстерлися, а деякі підмочилися так, що атрамент розійшовся в химерні плями і заважав читати.
Я читав цілими ночами з упертістю шукача золота, що промиває тисячі тонн піску, щоб здобути кілька грамів щирого золота.
У писаннях тих було багато химерного, але що далі я читав, то фантазія виразніше малювала трагічні постаті людей революції.
Здобути якісь закінчені образи і уявлення з тих записок не можна було. їх писала людина хоч і освічена, але для себе, без намагання подати матеріал для стороннього читача, як це ми звичайно робимо в записках, писаних ніби для себе... Деякі натяки зовсім не можна було роз-
