— Ну, коли не нервуєтесь, то ще й краще,— з усмішкою відказав Чмир.— Я мушу вам одверто сказати, що поведінка її мені не подобається... Ви кажете, що дівчина ходить гуляти, що в неї погані нерви і вона шукає відпочинку в глушині лісу, що вона шукає самотності, а дозвольте вас спитати про те, чого ви, напевно, не знаєте...
— Про що саме? — скинула бровами Віра Павлівна.
— А про те, куди ходила минулої ночі Марта і що вона там робила?
Чмир помітив здивування на обличчі Віри Павлівни.
— Ви, я бачу, дивуєтесь, гадаючи, що Марта нікуди особливо не ходила й нічого незвичайного не робила, а от Чмир щось вигадує... Ви ще більше здивувалися б, коли б вам про це розповіла сама Марта, та, на жаль, вона вам нічого не скаже.
— А може, й скаже? Ви звідки знаєте?
— Я переконаний! — підкреслено сказав Чмир.— Я глибоко переконаний, що не скаже!
— А що, коли я те ваше переконання розвію?
— Розвійте,— просто відказав Чмир.
Чмир і Віра Павлівна стояли коло воріт дворища, користаючись осіннім сонячним днем. Ця розмова виникла якось сама собою, і з усього було видно, що вона вплинула на Віру Павлівну гнітюче.
— Зачекайте п'ять хвилин,— сказала Віра Павлівна й пішла до своєї квартири, не чекаючи на згоду Чмиря. Чмир провів її усмішкою і став чекати.
«Немає сумніву, що вона спитає Марту про її нічну прогулянку... Але що та відповість?»
Останнє чи не найбільш цікавило його, і коли Віра Павлівна повернулася, він, із зле захованою зацікавленістю, спитав:
— Ну що?
Віра Павлівна розвела руками.
— Марта запевняє, що нікуди не ходила й тільки виходила на двір... Я, звісно, не сказала їй, що це ви мені передали... Я пояснила своє запитання простіше...
— То ви добре зробили. Загалом про нашу розмову нікому не кажіть, навіть Артемові. Він тепер у такому стані, що це може призвести до недобрих наслідків... Отже, про це знаємо тільки ми, себто — я і ви. Гаразд?
Віра Павлівна, підтверджуючи, кивнула головою.
— По-друге, я прошу вас, нічого не криючи, розповісти мені про Марту. Це не проста цікавість, а потрібно
