для справи... Можу пообіцяти, що все, що б ви мені не сказали, залишиться між нами... Гаразд?
— Ви на мене нагнали холоду, Андрію. Я вже просто боюся... Ви щось знаєте, і це мене лякає... Ви щось знаєте страшне...
— Я ще майже нічого не знаю, але можу знати, коли ви мені допоможете. Розкажете про Марту?
— Але куди вона ходила вночі?
— Я все, не криючись, вам повідаю, але спочатку ви мені розкажете те, що я прошу, а почати ви можете хоча б з того, хто її батьки.
«Ні, ця людина справді може підкорити своїй волі!» — подумала Віра Павлівна й сказала:
— Її батьки звичайні собі селяни... Так собі... мали десятин із п'ять...
— Кажіть, я слухаю,— підбадьорив Андрій.
— У неї був брат, що самотужки вибився на техніка, але йому не пощастило... Дев'ятсот п'ятого року його повісили за замах на якогось генерала, на якого саме,— я добре не знаю... Брат її був максималіст. Марта за його допомогою вчилася в гімназії, та як брата засудив військовий суд на страту, вона мусила гімназію кинути... Добре не знаю, як їй жилося дома, а тільки під час війни Артемів брат, Петро, коли його забрали до війська, виклопотав у земстві, щоб Марту поставили замість нього вчителькою в сільській школі... Ніяка, сказати, з неї вчителька, але під війну не дуже приглядалися до дипломів... Петро Гайдученко був її наречений, і вони б, певно, побралися, коли б не війна...
— А де тепер Петро?
— Не знаю... Марта з сімнадцятого року не мала від нього відомостей...
— Це ви напевно знаєте?
— Принаймні про це не було ні разу балачки у нас... Коли б не Марта, так Артем сказав би...
— Що ж, того Петра забили, чи що?
— Нічого не відомо.
Чмир замислився. Це не давало йому жодних матеріалів. Чи мало в кого загинули рідні й близькі під час війни?
— А скажіть, як Марта реагувала на події сімнадцятого та вісімнадцятого року?
— Вона була дуже активна... сімнадцятого року вона була на чолі земельної комісії й провадила дуже виразну революційну лінію... За гетьмана їй довелося ховатися…
