Та те, чого не могла домогтися Віра Павлівна, сталося само собою ввечері. Коли ще каганця не запалювала і вона сиділа коло темного вікна й думала свої думки, до неї нечутно підійшла Марта й поклала руку на плече. Це було так несподівано, що Віра Павлівна аж з місця схопилася.
— Чого ти злякалась? — спитала Марта й сіла поруч на стільці.
— Та я замислилась, а ти так нечутно підійшла...
Настала мовчанка.
— Віро, я хочу з тобою поговорити... Мені, Віро, тяжко...
Віра Павлівна м'яко взяла за руку Марту і в темряві намагалася поглянути в вічі. Але очей не видно було, і Віра Павлівна відчувала тільки нервове тремтіння руки дівчини.
— Марто, ти стала скритна й мовчазна... Хіба я тобі недруг, що ти від мене криєшся?
— Я більше не можу... Я знесилилася вкрай...
Марта нахилила голову на коліна Віри Павлівни й заплакала. Вона плакала тихо, як до краю знесилена людина, що в неї вже на ридання не вистачає сил.
Віра Павлівна гладила дівчину по голові, і їй невимовно жаль стало цієї самотньої дівчини, що до неї нікому немає діла. Їй пригадалися підозріння Чмиря, і обурення проти тих підозрінь заполонили її. Хіба може ця знесилена дівчина зважитись на якийсь сумнівний вчинок? Ні, то безпідставні підозріння, і вона зараз їх розвіє, як дим. Вона розпитає Марту і певна, що від тих підозрінь не лишиться і сліду.
— Кажи, легше буде...— мовила Віра Павлівна, коли Марта трохи заспокоїлася.
Та хіба легко розповісти про те, як людина стає на перехресті життьових доріг, не знаючи, куди їй іти? Хіба легко розповісти про дві душі, що сплелися в смертельному герці?
Марта збиваючись розповідає, як трудно їй боротися з собою... Там, у минулому, образ брата, закатованого жандармами... Вона віддана революції, і раптом цей Чорний Ангел її душі, що розпанахав її дні підступом і стоптав чоботом те, що було найкращого в неї...
Марта тепер ридає, як людина, що втратила найближчого друга.
Віра Павлівна мало розуміє туманні слова Марти про
