спродалася ворогам! Я думав, що кохаю тебе, але то брехня! Я сам собі набрехав про кохання! Я ненавиджу тебе всім серцем, і душею, і всією істотою своєю».
Він випускає її з рук, і Марта падає на землю. Тупіт потроху стихає, і вона розплющує очі. Над нею сіре небо нахилилося, як гробова дошка, а під нею груддяста гола земля, збита копитами й висушена сонцем. Вона дихнула, і дим пожеж задушливо наповнив її легені. Вона встала й почула далекі зойки мордованих людей, і побачила зловісні заграви над обрієм...
«То тільки стихія... Темна й чорна стихія, нездоланна й проклята одвіку... Тікаймо звідси!»
Іззаду, нахилившись над нею, Карлюга говорить ці слова, і вона притискується до нього, що може захистити її, таку немічну й безпорадну.
«Не можна тікати,— каже вона,— там мордують людей, там горять оселі, як я можу тікати? Ходімо туди, ходімо до наших батьків, що їх мордують за наші гріхи, ходімо...»
«Ми нікуди не підемо. У світі є тільки я та ти. Решта нам не потрібна».
Карлюга бере її на руки й несе, і раптом їй стає легко, немов на болючу рану поклали наркотик, що вгамовує біль, і вона рукою обіймає Карлюгу за шию й притискується до його грудей щільніше. Очі в невимовній млості заплющуються, і Марті здається, що вона маленька, маленька!
Вона розплющує очі й бачить, що там, де вони пройшли, зеленіє трава, і несміливо підводяться з трави голівки синіх квітів, а щодалі — буйніші трави устеляють їхній шлях, і квіти розкішні гордо вилискують тисячами барв на сонці, і метелики дивні тріпочуть крильцями в повітрі, а птиці голосисто гойдають сонячне світло, і воно падає вогнистим водограєм на землю й дзвенить...
«Це моя країна! Це вона так пишно квітне! Це вона дзвенить і купається в сонці!»
Марті робиться тепло на душі, і сльози тихої радості лоскочуть у грудях...
Вона не бачить Карлюги, а тільки відчуває його сильні руки... А він іде вперед, і раптом голос його як з-під землі гуде: «Ти бачиш чорне спереду себе?»
Марта дивиться наперед і бачить вишкірену чорну прірву, і серце їй стихає в грудях, і дихання не находить виходу, і думки божевільними отарами збивають у безладді...
