забаром, щільно зачинивши двері в кабінеті завідувача, говорив:
— Агроном прохає посади... Згоджується на Липівський район...
— Ну, то що ж? Хай собі їде...
— Все гаразд... І інститут закінчив, та не схожий він якось на справжнього агронома... Я ж цю породу добре вивчив... Агронома з тисячі відрізню...
— Киньте містику! — засміявся завідувач і, взявши з рук агронома папера, написав резолюцію.
— Видайте йому гроші і хай щасливо їде!
Поки писали папери, Гайдученко сидів на підвіконні в коридорі й думав. Цей район у десятьох кілометрах од того містечка, в якому він зупинився з сім'єю. Дружина зрадіє, що врешті закінчилося їхнє циганське життя і вони осядуть хоч на якому, але певному місці... Та й Марта буде задоволена... А вже він вибере найглухіший закуток у лісі, якийсь покинутий маєток, і осяде там, щоб довести до краю, завершити справу цілого свого життя... Гайдученко усміхнувся сам собі, і очі йому засвітилися ясним світлом.
Нарешті йому дали папери й гроші, і новий агроном, попрощавшись із своїм стареньким шефом, вийшов на вулицю.
Туман розвіявся, але небо було вкрите рудими шматками хмар, що летіли кудись у безвість, і осіннє сонце виблискувало між ними, як червінець, загублений на смітнику.
Гайдученко зняв кашкета і підставив голову під свіже дихання вітру. Попелясте нечесане його волосся заворушилося на голові, немов живе, а давно не голене обличчя з ряботинням на носі виблискувало задоволенням людини, що рідко його має, а тому соромиться перед ним.
Він засунув руки в драні кишені шинелі і раптом відчув голод. Так, він сьогодні ще нічого не їв, приїхавши вранішнім поїздом до міста, — пригадав Гайдученко і попростував до химерної постаті на розі, що тремтіла, зігнувшись над кошовкою з пиріжками. Він купив пару пиріжків і, не відходячи, почав їсти.
— Що це, самі печете? — спитав він постать.
— Дружина, а я продаю...
— Певно, раніше не пекли?
— Ні, не пік... — У голосі дідка почулася образа, — це тепер тільки порядним людям і діла, що пиріжками торгувати.
