— Так ви скінчили Стеблівський інститут? Дуже приємно... Я теж там учився, тільки багато раніше від вас, років на п’ятнадцять...
Агрономи перекинулися згадкою про інститут, про старих професорів, і нарешті повітовий агроном перейшов до діла.
— Посада у нас є, тільки... тільки... знаєте, там дуже добре... тільки трохи небезпечно...
— А де саме?
— В Липівському районі... Це на Кутенщині... Ми, знаєте, не примушуємо агрономів жити на своїх районах, бо час, знаєте, такий, що це не завше зручно... ну, ви розумієте, інколи небезпечно... Тому ви можете вибирати собі резиденцію за межами свого агрономічного району...
Гайдученко трохи подумав, немов витримуючи поважний тон, і, зітхнувши, промовив:
— Що ж, я згоден...
Гайдученко був задоволений з названого району, але виду не подавав, вдаючи, ніби тільки злидні примушують його згодитися на таке призначення.
Агроном із здивуванням подивися на відвідувача і, нахилившись до нього, пошепки сказав:
— Ви, може, не уявляєте, що то за район? Так я вас потовариському попереджаю, що край там дикий... Один агроном збожеволів, а другого бандити забили... Майте це на увазі.
— То нічого... я згоден їхати...
Повітовий агроном знизав плечима, мовляв, що ж з тобою вдієш, і, пошпортавшись у паперах, подав Гайдученкові анкету.
— Як хочете, моє діло по-товариському попередити... Заповніть анкету...
Незабаром повітовий агроном дізнався, що Артем Петрович Гайдученко родом з Волині, має тридцять років, одружений, але бездітний, був на фронті прапорщиком артилерії, а після імперіалістичної війни працював на господарстві у батька в селі близько Житомира.
Повітовий агроном ще раз перечитав анкету, проглянув диплома, але недовіра, що не мала фактичного грунту, до цієї людини не вщухла, а, навпаки, ще більше непокоїла його старе серце.
— Почекайте, я дам вашу заяву на резолюцію завідувачеві земвідділу...
Старечими кроками агроном вийшов із кімнати і не-
