— Так, три дні... Гарячка в тебе й пропасниця, дитино моя...
Марту огорнув жах. Вона мацнула себе за груди й заспокоїлася, її талісман був там.
Дід ще трохи постояв і відійшов до груби.
Випивши води, Марта повернулася на бік, і їй стало видно прибулих, що спали на підлозі. Та розгледіти гостей дівчина не могла й знову заснула.
Прокинулась Марта від розмови в хаті. Нічого не розуміючи, підвелася на ліжку, і очі їй втопилися в чорну постать, що лагодилася виходити з хати.
— Петре! — несамовито вигукнула вона й застигла в німому чеканні.
Високий повернувся до Марти, ступив два кроки й нагнувся над нею:
— Це ти, Марто? Як ти сюди потрапила?
Марта нічого не вимовила. Тремтячими руками вона витягла з-за пазухи пакунок з паперами і подала Петрові.
— Це що таке?
— Я здобула...
Петро взяв пакунок і підійшов до вікна. Нетерпляче він розгорнув його і проглянув. Так, це були ті самі папери, що він їх домагався. Він згорнув пачку й засунув у кишеню.
— Ну, бувай, діду, здоров! Увечері прийдемо знову, а як хто питатиме, нічого не кажи про нас...
Він вийшов із хати, навіть не глянувши на Марту. Вона мовчки стежила, як Петро вийшов і товариш його зачинив двері. І коли в хаті лишився тільки дід, вона упала на своє ліжко й зойкнула, як розчавучена тварина. Вона виплакувала своє горе, а дід стояв байдужий, як століття до хвилевого горя маленької комашки.
— Випий, дочко, та заспокойся... Всяке буває в житті... І всього не переплачеш...
Він довго говорив слова мудрості, перевіреної на тисячах людських поколінь, а дівчина лежала тиха, як земля після рясного дощу, і в душі їй сходили паростки нових почувань, ще не ясних і таємних, що вражали своєю новизною.
Об обіді дід наготував картоплі, і Марта покуштувала її з хрумкою сіллю. Тиха хвиля найшла на неї й заколихала. Забуття підкралося непомітно, і вона заснула, але вже не хворим сном, а сном людини на видужанні.
Її сон потривожив чийсь знайомий голос. Марта не
