могла згадати, де вона чула тон голос, і не могла проснутися, щоб подивитись, хто то говорить.
— Діду, хто це у вас?
— Хвора... Дівчина хвора...
— А хто ще був у вас сьогодні?
— Нікого, голубе, не було... Нікого...
— Брешете, діду, сліди копит я бачив на дорозі, діду...
Марта відчула, як знайомий голос наближається, і пута сну раптом розриваються. Вона розплющує очі й бачить над собою суворе обличчя Чмиря.
«Чого це він тут? Чи це примара?» Марті хочеться помацати руками обличчя Чмиря, щоб пересвідчитися, що над нею нахилився живий Чмир, та Чмир попереджає її. Він кладе їй на голову руку й питає:
— Що, хворієте?
Голос звучить суворо, і Марті стає страшно. Вона зіщулюється, як перед ударом, і мовчить.
— То це ви тут побачення уряджуєте? Га?
Марта тремтить, і хоче щось сказати у своє виправдання, і не може. Чмир стоїть перед нею, як суддя, що може послати її на смертні тортури. Ось він тільки поворухне пальцем, і вона буде розчавучена, як паршивенька комашинка під чоботом... Марта відчуває, що тіло їй стає легке й підноситься в повітря, як пушинка, а потім із швидкістю каменя падає в якусь чорну прірву. Вона зойкає й підхоплюється на ліжку.
— Ой, ой, які ж ви нервові! Ну, лежіть спокійно, лежіть... Вам треба заспокоїтись...
Чмир повертається до діда, а Марта відчуває, що суддя вже помилував її, і від того стає легко й радісно...
— Ти, діду, не бреши. Хто тут був уранці?
Дід ніяково мнеться, і його згорблене старе тіло ще більше згинається, немов цей суворий гість навалив йому на плечі неймовірну вагу своїми запитаннями.
— Не знаю, що воно... Два парубки...
— Озброєні? З пістолями? З рушницями?
Чмир дивиться на діда, і дід відчуває, що цей чоловік має над ним владу, і тому говорить усе, що знає про тих людей та що сталося з дівчиною...
— Так, кажете, що ввечері прибуде?
— Так... казав...
Чмир ще пильніше дивиться в вічі старому, і той гнеться під цим поглядом.
— Діду,— каже чітко суворий гість,— до вечора
