ви мусите не виходити з хати. Аж поки не приїдуть ночівельники. Розумієш, діду? Але коли ти вийдеш, то...
Чмир помацав пістоль, а дід кивнув головою й одійшов до груби.
Марта дивилась то на діда, то на Чмиря й нічого не розуміла. «Ах, хіба не однаково? Хай буде, що буде»,— промайнуло в її голові перед тим, як сон скував її знеможене тіло...
Два ляскотливі постріли дзвінко розляглися знадвору, і Марта схопилася на ліжку. В хаті було вже напівтемно.
Дід дивився у вікно й хрестився тремтячою рукою.
Його старечі губи шептали молитви, а тіло шарпалось у лихоманці.
— Що то?.. Діду?..— ледве чутно спитала Марта, і дід здивовано подивився на неї, немов не сподівався, що хтось, крім нього, є в хаті.
— Ой, страшні діла!.. Страшні діла!..— замахав дід руками, не відриваючи очей од вікна.
Марта підвелася й повільно спустила ноги з ліжка. Потім стала і захиталася від напруження.
— Ой дитино, не вставай! — кинувся до неї дід, але Марта вже впала на ліжко, не можучи втриматись на ногах.
У цей час двері відчинилися, і з револьвером у руках у хату ввійшов Андрій Чмир. Він мовчки підійшов до Марти й показав їй пакунок.
— Це він? — спитав Чмир дівчину.
Марта шарпнулася на ліжку й широкими очима дивилася на пакунок, що тільки вранці передала його в інші руки.
— Він? — знову перепитав Чмир.
— Так... він...
Андрій мовчки поклав пакунок у кишеню і сів на ослін коло ліжка.
— Ви видужуйте... Днів через три-чотири я пришлю сюди підводу з волості... Нічого не бійтесь і їдьте з тою підводою...
Марта мовчала.
— Ви обіцяєте мені, що приїдете, як я кажу?
Марта стрепенулася. Їй хотілося впасти на сильні груди цієї людини й виплакати всі свої болі, але вона стрималася й твердо сказала:
— Обіцяю.