У тон Карлюзі Гайдученко, приклавши руку до грудей, продекламував з посмішкою:
— У наших скромних особах ваша фірма матиме своїх постійних і завше прихильних клієнтів.
Розмова відразу набрала пародійного характеру, як то часто буває між людьми, які переконані, що знову їм зустрічатись не доведеться і тому дотримуватись серйозного тону немає рації.
Карлюга з підкреслено театральним жестом відповів:
— П-прошу, дуже радий. Постійним замовцям знижка.
Коли б хто з селянської клієнтури Карлюжиної побачив би зараз мудрого ложкаря і почув би його легковажну розмову, то певно розчарувався б у його мудрості. Він тепер був схожий не на мовчазного пустельника, а на босяка з колишніх інтелігентів, що кохаються на кручених книжних фразах та на галантерійних манірах.
Коли стара жінка покликала Гайдученка до флігеля, Карлюга хитнув головою й пішов до лісу. Він, лишившись на самоті, пожалкував, що так легковажно розмовляв з новими знайомими. Тома смикнув себе за бороду і піднісся думками в надхмарні високості, щоб звідти поглянути й правдиво оцінувати свої нікчемні земні вчинки. Так він робив завжди, коли доводилося спадати з тону або вдіяти недоречний вчинок. Він абстрагував свій критичний погляд од свого Карлюжиного «я» і розглядав себе, як комашинку у чарівне побільшувальне скло, що мало властивість побільшувати тільки негативні риси і зменшувати позитивні. Тепер, поглянувши на земного неабстрагованого Карлюгу, він визначив його як ідіота і кретина. Він зробив це визначення з усією суворістю й непідкупністю дослідника, для якого факт важить більше за всякі мудрування.
Серпневе Полісся вже засохло й пожовкло, вилискуючи цупкою, як дріт, болотяною травою. Зелену кров з листя випили сірі піски, і тільки сосни незалежно та гордо-зелено тримали віхті своїх верховин.
Карлюзі було приємно ступати по поліських травах. Він вибрав місцину на схилі і ліг голічерева, звівши руки над головою. Його думки знову повернулися і до вчорашнього візиту, і до сьогоднішньої зустрічі. Якийсь невиразний непокій ворушився в його душі, і від чого той непокій, Карлюга не міг визначити. Чи то якась скрита недуга турбувала його, чи втрата самотності вивела його з рівноваги.
Далекі лісові пожежі каламутили безхмарне небо, і
