На ранок прокинувся Тома Карлюга, і події минулого дня розірваними хмарами промайнули в його уяві. Він якийсь час лежав на ліжку, хоч раніше і не мав такої звички. Нарешті встав і прислухався. На дворі жіночий голос гукав:
— Артеме! Артеме!
А з лісу у відповідь чулося:
— О-го-го! За-раз!
Відгукався Гайдученко, і серпневий ліс лунко дзвенів од того гукання.
Карлюга визирнув у вікно й побачив дружину Гайдученкову, що сьогодні переодяглася в кращу сукню та мала куди свіжіший вигляд, ніж учора. Сукня була проста і ще заховала в собі сліди колишньої елегантності, обхоплюючи стрункий стан своєї господині.
Незабаром, тягнучи велику в’язку хворосту, у двір увійшов Гайдученко і, зупинившись коло жінки, витирав спітніле чоло рукавом сорочки.
— Піч треба поладнати... не горить... певно, воронячі гнізда в димарі, — говорила жінка.
Гайдученко щось сказав у відповідь, і жінка засміялася.
Тома відійшов од вікна і взяв корець з водою. Умившись, причепурився і, суворо насупивши брови, вийшов на подвір’я. Він навмисне пройшов так, щоб було зручно поздоровкатись з прибулими. Гайдученко упереддиво ступив назустріч Карлюзі, простяг йому руку, як давньому знайомому, а показавши на жінку, мовив:
— Це моя дружина, Віра Павлівна.
Карлюга з удаваною елегантністю уклонився жінці, і ця елегантність у сполученні з його неохайною зовнішністю справила кумедне вражіння на Віру Павлівну, і вона ледве стримала посмішку. Карлюга ніби грав зарані загадану роль.
— П-приємно! П-приємно!
Тискаючи руку жінці, Тома утрирувано серйозно додав:
— Тома Карлюга. Ложки, ночви, тарілки, корита, балії.
Фірма існує з року тисяча дев’ятсот вісімнадцятого...
Віра Павлівна дзвінко засміялася, а на обличчі Карлюги промайнула не то прихована посмішка, не то гримаса огиди.
