її скривдив, говорила перед тим, як завіситися з розпуки...
Одвідувачка сиділа мовчки, похнюпившись, нервово стиснувши пальці, а потім раптом підвелася:
— Я піду... — промовила дівчина зміненим голосом.
Карлюга й собі встав. Тільки тепер він помітив на віях у дівчини сльози, а коли вона виходила, плечі смикалися, як од придушених ридань. Йому стало чомусь страшно, як над прірвою, що в неї він хоч і не впаде, та вона кружить голову, лякаючи жахливими можливостями.
Уперше за два роки Карлюзі трапилася людська загадка, що він її не розв'язав одразу. Він відчув, що тут він має справу не з примітивним якимось горем, а з дуже складною трагедією, куди складнішою, ніж ті, що траплялися йому.
Провівши дівчину, Тома довго сидів коло вікна, а коли показався мідний місяць з-за темних шпилів ялиць і сосен, він умостився на вбогому своєму ліжку з дощок і довго не міг заснути. У темряві йому вбачалися гострі монгольські вилиці, чувся придушений грудний голос.
П’ятий десяток життя свого дожовував Карлюга в тиші боліт під соснами, що безнадійно вгрузли у піщаний грунт. Чотири десятки років промайнули в гаморі та шумі, і Тома незчувся, як минула юність і він увійшов у дозрілі літа мужності, що, здавалося, котитимуться без краю дорогами життя, мутні й повнокровні. Та дороги раптом зав’язалися вузлом, і Тома Карлюга побачив, що все те, в що він вірив і що вважав за конечні істини, — марево, від якого не лишається навіть роси, коли подують свіжі дужі вітри.
І шляхетне походження, і вельможний титул, і маєтності, і високий стан у суспільстві, і йсе те, у що змалечку привчили його вірити, як у конечні цінності, що тільки й дають людині владу над людьми і землею, розсипалося, як давно спорохнявілий труп, що зберігав зовнішні форми живої людини...
З розпатланими думками два роки блукав Карлюга по необмежній країні, блукав і дивився; і далі й далі одходив од своїх чотирьох десятків років з усім їхнім надбанням і увіходив у нову країну химерних думок, аж поки не кинув обважнілу від життя котвицю на тихому острові самотності.
Інколи згадував Тома своє колишнє життя, та видавалося воно йому чимось несправжнім, немов то він грав на сцені якусь роль, вирядившись у блискучий мундир гусарина, а тепер скинув убрання й став людиною, довбачем ночов і щасливим шукачем істини...
