дрогаль говорив їй щось, показуючи пужалном на вікно Карлюжиної кімнати. Тома зрозумів, що мовиться про нього.
Уже останні промені сонця солом’яними мечами розсікали повітря, як дрогалі виїхали з двору. Дівчина все ще стояла не рухаючись, аж раптом повернулася, і Карлюга побачив, що простує вона до його житла. Він устав од вікна, старанно пригладив своє скуйовджене волосся й відразу ж піймав себе на цьому.
«Кокетуєш?» — промайнуло глузливе слово в голові, і він сердито насупився.
За дверима зашамотіло, і дівчина відчинила двері. Вона ввійшла якось боком і стала коло порога, похнюпивши голову, а Карлюга дивився на неї й мовчав.
— Ви, панно, до мене якусь справу маєте? — спитав він дівчину силуваним голосом і, одійшовши до вікна, сів спиною до світла.
— У мене... дуже важлива справа... — сказала вона глибоким грудним голосом і, невідомо чому знітившись, замовкла.
Карлюга показав дівчині на ослін проти себе.
— Кажіть, я вас слухаю...
Дівчина сіла, пильно подивилася на Карлюгу, і в очах їй засвітився переляк учениці на іспиті...
— Я... я... хочу... — вона зупинилася, а потім, немов натиснувши на слова, що клубочились їй у горлі, додала: — ...я хочу порадитись...
Карлюга мовчки допитливо дивився на неї.
— У мене трапилася... — вона знову запнулася, немов не находячи відповідних слів.
— Ви кажіть просто, я вас зрозумію.
— Добре, добре, — зраділа дівчина. їй, видимо, було приємно, що ця людина не поглузувала з неї. Очі їй заблищали живим огнем, і зникла напруженість у постаті.
— Я боюся, що все розповідати буде надто довго й нудно...
«Одягнута як селянська дівчина, але певно, що інтелігентка», — промайнуло в голові Карлюги.
— Я селянська дівчина з-під Житомира і потрапила сюди трохи якось...
Вона не закінчила речення, тінь спала на її обличчя, і плечі знову напружено піднялися. Карлюга дивився на дівчину, і в душі йому промайнули давно забуті тіні минулого життя. Так колись говорила з ним женщина, що він
