остання фраза агрономова й зовсім збила його з пантелику. Що хоче сказати Артем? Хіба тільки підтвердити вагу науки для розкріпачення людства? Так це добре розуміє Чмир, і річ, очевидно, в іншому. Артем щось таїть і не висловлює разом свої думки.
— Ти поясни мені... Як це воно...
— От ми провадили жорстоку боротьбу... От, приміром, ми остаточно знищили створені на ґрунті приватної власності стосунки в суспільстві...
В цей час Гайдученка покликали до хати, і він перервав свою мову.
— Увечері договоримо...
Чмир провів очима Артема і, коли той зайшов у сіни, взявся до свого діла.
Невдовзі з хати вийшов Карлюга і мовчки попрямував до Чмиря, що не підвів голови на мовчазне привітання і так, ніби нікого коло нього не було, порався коло поламаного колеса.
— Все комунське барахло ладнаєте? — спитав Карлюга ніби серйозно, але глузуючи в глибині своїх чорних очей.
— Колесо, розумієте, колесо! — підвівши голову, відказав Чмир, і в голосі його почулася загроза. Він плюнув собі під ноги і знову заходився поратися коло колеса.
— Та ви не сердьтесь... Я зовсім не хотів вас ображати...
— Я не серджусь, а тільки немає нам про що розмовляти...
Карлюга мовчки знизав плечима.
— А може, я хочу в комуну? То ви такі пишні, що й розмовляти з бідним ложкарем не хочете?
— Ви в комуну хочете? — перепитав трохи спантеличений Андрій.
— Ну та в комуну ж, кажу,— дивлячись просто в вічі Чмиреві, відповів Тома.
Майстер не знав, що йому казати. У глибині його душі ворушилися підозріння в нещирості слів Карлюги, і він уникливо відказав:
— Що ж, подавайте заяву, а загальні збори розглянуть, чи приймати вас, а чи ні...
— Та що ж заяву подавати, коли ви ось проти того, щоб мене прийняти! — трохи ображено сказав Карлюга.
— До мене вам діла немає. Як усі, так і я. Я сам не приймаю...
— Ну, а коли б подав заяву, мене б прийняли? Як ви гадаєте?
