Він повернувся й вийшов ходою людини, що допіру підписала смертний присуд, жорстокий, але справедливий...»
Диявольський фільм починає відбивати на свідомості Марти свої картини дедалі швидше.
Ой катюго-механіку, ти, мабуть, п'яний, що так швидко крутиш свій фільм!
Марта не могла вже стежити за картинами, і вони зливаються в сіру смугу, з якої виринають змазані уривки і слів і дії...
Уся Марта згинається від неймовірного холоду, холод підкидає її немічне тіло і б'є об тверде, як залізо, і крижано-холодне ліжко. Але чий це голос?..
— Марто, я покладу тобі грійник...
Віра Павлівна дбайливо підсовує їй грійник під спину і холодні ноги гріє своїми руками.
Потроху тепло оволодіває тілом, Марта випростується на ліжку. Віра Павлівна підкладає їй подушку під боки, і вона лежить нерухома й безсила.
Сизий морок потроху застилає її свідомість, і вона засинає.
Артем прийшов вечеряти і сидить похмурий і неуважний. Він нічого не пригадав, як не напружував пам'яті. Формули й числа плигають перед його очима швидко, як коники-стрибунці, що їх ніяк не може піймати Артем.
— Ну, як твоя робота?
— Нічого не можу пригадати...
— Ти спочатку заспокойся, а потім усе пригадаєш. Тільки треба заспокоїтись. Це головне.
— Гаразд, я не буду думати...— каже Артем і вечеряє, втупившись у світло каганця.
— Марта хвора. Побігла, клята дівчина, блукати в таку годину. Трясе її всю, ледве одігріла...
— Хвора, кажеш? — піднімає Артем голову й дивиться на дружину.— На що вона хвора?
— Мабуть, лихоманка, вона ж на малярію слабує...
— А чого ж вона ходить?
— Та ти що, не знаєш Марти, чи що?
Звичайно, Артем знає Марту! Ще б пак не знати! Він тільки так спитав... Він уже думає взяти її з собою до міста й повести до лікаря... З якогось часу вона сама не своя...
Коли Артем пішов до себе, а Віра Павлівна заснула, зігнувшись на своєму ліжку, Марта тихо встала й нав-
