шпиньках вийшла надвір. Коло сіней вона прислухалася — нічого не чути. Тоді ходою сновиди вона рушила до дверей на горище й пішла вгору. Особливо обережно пройшла вона двері Карлюжиної кімнати й зупинилася. На горищі серце завмерло й не билося. Тільки протяг свистів в ушах та дихання раз у раз виривалося нерівними товчками.
Вона була тут, коли допомагала Вірі Павлівні вішати мокру білизну. Марта знає, що праворуч на бантині висить мотузка. Мотузка дуже довга, і кінець її просто кинуто на долівку. Це дуже зручно...
Вправно, немов вона вже кілька разів це робила, Марта зав'язує петлю і разом зупиняється. Внизу десь рипнули двері, але то, певно, протяг шарпнув дверима внизу в сінях... Серце забилося тривожно, і Марта застигла, приклавши руку до грудей... Бийся, бідне серце! Одбий останні хвилини життя, протятого колючим щастям! Твій Чорний Ангел, що світліший за сонце, одійшов од тебе, і солодощі твого щастя обернулися на отруту!
Вкрай сп'янілий катюга-механік божевільно швидко вертить свій диявольський фільм, і Марті над силу далі терпіти. Вона кладе голову в петлю, і самовільний зойк виривається з її грудей...
ПЕТЛЯ Й ЩОДЕННИК
Карлюга розумівся на першій допомозі хворим. Він розтирав Марту сукнянкою і робив усе, що потрібно в таких випадках робити. Отямившись, дівчина побачила над собою у світлі каганця бородатого пустельника.
Марта обвела зляканими очима кімнату, а потім утупилася в обличчя Карлюги. Воно здавалося таке жахливе, що очі їй дедалі ширшали, аж поки не застигли великими темними діамантами. Бородате обличчя скакало, безмежно ширилося, і з нього іскрилися тисячі очей, то ніжних і голубливих, то гнівних, то злоненависних... Марта заплющила очі, і напівсон обгорнув її теплими водами, що над синьою поверхнею їх гудів великоднім дзвоном голос Карлюжин і гуркотливими відгомонами водоспадів відбивався в ушах...
